В рамках нашої рубрики у співпраці з Український інститут національної пам'яті ми підготували для вас розвінчання чергового міту, який нав’язала світу російська та радянська історіографія.
Міт: Кримські татари співпрацювали з нацистським режимом та «зрадили радянську батьківщину», тому рішення про депортацію було виправданим покаранням.
Правда: Насправді, навіть здоровий глузд підказує нам що депортація усього народу не може бути формою покарання окремих його представників. Історичні факти стверджують, що абсолютна більшість чоловіків - кримських татар служила на боці Червоної армії, а серед кримськотатарського населення, яке перебувало в окупованому німцями Криму, не було тотального колабораціонізму. Більше того, кримські татари брали активну участь в партизанському рухові. Тому депортація усього народу радянською владою не може бути виправдана нібито “покаранням” народу за зраду батьківщини.
Міф про “зрадників татар” був тісно вплетений у радянський дискурс депортації та заборони на повернення кримських татар на батьківщину, але нікуди не зник із розпадом СРСР: нинішні неосталіністи та росіяни вважають вигнання цілого народу «благодіянням» радянської влади. Щобільше, міф про неблагонадійність місцевого населення в Криму глибоко вкорінений в історію іншої війни – Кримської війни (1853-1856). Тоді російська влада теж стверджувала що кримські татари зрадили царя та об’єдналися із військами союзників. Таким чином, ми маємо справу із типовим колоніальним наративом, в рамках якого корінний народ представлений як ненадійний.
Постанова про депортацію кримських татар у віддалені райони СРСР була схвалена Державним Комітетом Оборони (ДКО) СРСР за наказом Сталіна 11 травня. Привід формулювався так:
«В період вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, ... кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство і масового винищення радянських людей».
ДКО був найвищим органом управління в часи Другої світової, який володів усією повнотою влади в СРСР і складався зі Сталіна та наближених до нього осіб. Вочевидь, накази ДКО надходили від самого «великого вождя». То чи існують дані, що можуть підтвердити це звинувачення? Звернемося до цифр українського історика Сергія Громенка:
Загалом, протягом Другої світової війни, 15-20 тис. осіб, включаючи не тільки кримських татар, але й інші національності, пройшли через кримськотатарські «добровольчі з’єднання». Якщо врахувати тільки кримців, то це становить 6,5-7% всього кримськотатарського населення.
Варто згадати про специфіку «малих народів», чиї землі повністю потрапили під окупацію. Такі народи не мали сподівань визволитись власними силами і нерідко сприймали співпрацю з окупантами як єдину можливу стратегію порятунку у вирі війни. Нацисти користувались цим, особливо стосовно мусульманських народів. Зрештою, не слід забувати, що кримськотатарський народ за роки панування радянського режиму в Криму встиг пережити Червоний терор, голод, колективізацію та знищення політичної еліти на культурної інтелігенції. Цілком очікувано, що в середовищі кримських татар були ті, хто на момент окупації Криму в 1941 вбачав в німцях менше зло, ніж радянська влада та сподівався на принаймні часткове відновлення власної політичної автономії. Адже не слід забувати, минуло лише 20 років після приходу в Крим більшовиків.
На думку історика Мартіна-Олександра Кислого, кримський колабораціонізм, як і будь-який інший, можна умовно поділити на два типи:
– Вимушений (старійшини, «добровольці»). Так історики стверджують що до добровольчих батальйонів кримські татари потрапляли аж ніяк не з власної волі, зазвичай це були радянські військовополонені. Старійшин, які були вимушені співпрацювати з окупаційною владою, німці призначали на власний розсуд примусово.
– Свідомий або ідеологічний, спричинений невдоволенням радянською владою.
Слід також зазначити, що кримські татари брали участь у радянському партизанському русі: в 1944 році п’яту частину партизанського руху складали кримські татари. Зрештою, мирне населення кримськотатарських селищ відчутно постраждало від рук німців за підтримку партизан.
Не слід забувати і про те, набагато більше кримських татар воювало в лавах Червоної/Радянської армії. Це – щонайменше 17 тисяч осіб на початку війни, з додатковою мобілізацією опісля. Точні цифри встановити важко через відсутність доступу до архівів на території росії. Варто згадати, що під час Другої світової війни 21 кримський татарин був представлений до нагороди «Герой Радянського Союзу», деякі — неодноразово. Так, наприклад, звання «Двічі Герой Радянського Союзу» вшанувався кримський татарин, видатний пілот Амет-Хан султан (серпень 1943, червень 1945). 5 кримських татар одержали звання «Герой Радянського Союзу».
Очевидним є те, що колабораціонізм кримських татар не був аномальним явищем. Колаборантами в Криму були росіяни, українці та навіть караїми. Зрештою, колабораціонізм був поширений на інший окупованих територіях СРСР та в Європі. Насамкінець, якщо й карати – то лише винних. Але натомість радянська влада здійснила депортацію усього народу.
Якщо говорити про покарання, то виявлення та засудження колаборантів почалося ще до повної деокупації Криму у квітні 1944. Загалом було заарештовано 5989 кримських татар, частина з яких, ймовірно, належала до колабораційних сил, адже під час операції було вилучено значну кількість зброї.
Більшість ж з тих, хто співпрацював з німцями з ідейних міркувань, не дожили до кінця війни, а решта або зникли безвісти, або були видані Радянському союзу і опинилися в таборах.
Отже, про «тотальну співпрацю з ворогом» мови бути не може, адже більша частина кримських татар воювали в Червоній армії та партизанських загонах. Бажання покарати цілий народ – це не «справедлива відплата», а очевидний злочин проти людяності, на які радянська влада була щедрою.
Таким чином, злочинне рішення Сталіна ніяк не було пов’язано з реальним станом речей. Справжньою причиною для депортації було бажання знищити кримськотатарський народ та провести етнічну чистку Криму. Депортація кримськотатарського народу радянським тоталітарним режимом була кульмінацією російської колоніальної політики, направленої на детатаризацію та русифікацію Криму. Під час бойових дій, поки чоловіки були на фронті, радянська влада підступно вигнала дітей, жінок та літніх людей з власних домівок та відправила їх у вигнання — шлях, який для багатьох став останнім.
Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим