6 червня ми відзначаємо День журналіста – професії, яка на Майдані потребувала не просто фаховості, а ще відваги говорити правду в небезпечних умовах.
Київ, зима 2014 року. Головна площа країни перетворилася на простір свободи та фортецю надії, а для журналістів – на гарячу точку без жодних гарантій безпечності. У ті місяці працювати в ЗМІ могли люди не тільки віддані своїй справі, а й по-справжньому мужні.
Опинившись між світлом софітів і темрявою інформаційної війни, журналісти Майдану стали голосом країни, яка боролася за свою гідність.
Це був момент істини для українських медій. Багато редакцій переглянули свої позиції, а журналісти – життєві цінності. Майдан почав нову еру – перехід від замовних новин до незалежної діяльності, до правдивості й формування довіри до професії. Раніше українські журналісти часто поставали перед вибором: працювати в контрольованих владою ЗМІ або розповідати про корупцію та антидержавні рішення, ризикуючи власною безпекою. Інформаційна правда часто залишалася поза межами теле- або радіоефіру.
Майдан дав змогу відчути себе вільним, але водночас був викликом. Протягом трьох місяців журналісти документували кожну мить спротиву, були поруч із протестувальниками серед вогню атак і в періоди затишшя. Завдяки їхній роботі світ дізнавався про справжній сенс подій – то не “масові заворушення”, як це називали провладні джерела, а боротьба за свободу, право бути почутим і людську гідність.
Але бути журналістом на Майдані означало бути мішенню. Жовті жилети з написом “Преса” вже не захищали їхніх власників, як раніше. Попри цю позначку, представників ЗМІ били кийками, обстрілювали гумовими кулями, на них нападали навіть тоді, коли вони чітко ідентифікували себе як репортерів. За даними Інституту масової інформації, лише в січні 2014 року було зафіксовано понад 70 нападів на журналістів. Найстрашніше – нападали ті, кого називали правоохоронцями.
“Пам’ятаю, як знімала 29 листопада. Буквально за годину до того, як я поїхала звідти, мені подзвонили та розповіли про побиття нашого колеги, фотографа Гліба Гаранича з “Reuters”. Це був перший випадок, коли людину з написом “Преса” на жилеті била міліція, незважаючи на посвідчення. До того було достатньо мати із собою диктофон, мікрофон або камеру, і ти почувався цілком захищеним. Після нічного розгону студентів усе змінилося – і для фотографів-журналістів, і для країни загалом”, – розповідає журналістка Ольга Якимович.
Сьогодні, у День журналіста, ми згадуємо всіх, хто залишався в центрі подій, хто тримав камеру або блокнот замість щита, хто фіксував історію – не для архівів, а заради правди. Завдяки цим людям ми пам’ятаємо не лише події, а й настрій, біль, надію тих днів.
Вони не просто спостерігали. Вони творили історію разом з усіма, хто стояв на Майдані.
Фото: Кореспондент. net, ZMINA.info, ПРОЧЕРК.інфо, Укрінформ, Детектор медіа
Національний музей Революції Гідності • Maidan Museum
